Летіла куля

Я не згадував би про цей випадок, якби тоді наступної ночі не почалася війна між Росією та Україною. Телефонує мені зранку невідома людина. Назвалася вона Юлею з Києва.

— Ой, цього літа ми слухали вас в Уричі, моєму синочкові запам'яталася пісня "Летіла куля" й він весь час її наспівує. Шукали пісню цю в Інтернеті, але не знайшли. Ми нині знову тут, але на жаль, вас нема. Тож хочу знати, коли будете в "Тустані"?

Я висловив жаль, що не можу тепер приїж­джати з лірою чи з бандурою до людей у заповідник "Тустань" через холодну погоду, бо вік уже не той. Домовилися, що зідзвонимося й зустрінемося може ще цього літа.

А ще я пояснив моїй шановній слухачці й шанувальниці нашої музичної старовини, що не знайшла вона в Інтернеті пісні, яка так полю­билася їй та маленькому синочкові, бо назва її є інакшою, ніж слова, що запам'яталися. Пісня "Прощайте гори" є часів Першої світової війни, за жанром вона є родинно-побутовою та рекрут­ською. Я дав також посилання на запис в Інтернеті з моїм співом цієї пісні.

Постскриптум. Це було 23 лютого, 2022 року. Ось вам і "Летіла куля". Якось знаково, ніби.

Відкрити >>>

Ой Морозе, Морозенку

Одного разу на Моршинському курорті. Спі­ваю у супроводі кобзи історичну пісню "Про Морозенка". Підійшла статечна жінка років під шістдесят. Говорила українською.

— Я приїхала з Криму, у нас живе багато татар. І нам треба з ними жити дружно.

— То й живіть дружно, до чого ця бесіда?

— Може співайте не "татари прокляті", а "вороги прокляті".

— Ви жартуєте? Це ж історичні пісні, у них і про турків є, і про ляхів та москалів. То все замінити на нейтральне: "ворогів"?

— Нам же треба жити з татарами...

— То для цього ми мусимо переписати нашу історію? Усі конфліктні сторони назвемо просто "ворогами". Ханів, царів і королів — "ворожими вождями" чи як?

— Та співайте вже... Махнула рукою, пішла...

"Полягло наших чимало,
А татар утроє...".

Відкрити >>>

Бандурист із Чернечої гори — пособник КДБ?

Цю трохи дивну історію розповів мені один поважний літнього віку львів'янин, журналіст за фа­хом, мій тезка.

За Союзу у Каневі на Чернечій горі грав бандурист Олексій Чуприна. Біля нього завжди гуртувалися приїжджі люди й це могли викорис­тати або й використовували тодішні органи безпе­ки СРСР. Чи так воно було насправді, чи ні, але Олексія Чуприну боялися його колеги — банду­ристи й інші музиканти. Розповідають, що коли той заходив до зали, де проходив якийсь культурний захід, то усі, хто знав цього чоловіка, замовкали. А ще, казали, що Чуприна носив у кишені нагана.

Одна львів'янка, у якої я ночував після якогось вечірнього виступу, розповіла мені, що була на похороні Олексія Чуприни у Львові. Помер він у віці вісімдесят п’ять років у свого сина. Останні часи бандуриста були важкими. Чоловіка годували бук­вально з ложки, а довжелезні вуса, гордість Чупри­ни, зголили. Усе то я сам побачив на чорно-білих фотографіях, які львів'янка мені показувала.

Відкрити >>>

Чому Леонід Кучма не носить при собі грошей?

Ця смішна бувальщина трапилася зі мною у Каневі на Тарасовій горі.
У 2001 році зателефонував мені нині покійний бандурист Володимир Горбатюк, котрий жив тоді у Каневі й грав на Чернечій горі.

— Василю, чи ти міг би приїхати до мене й пограти тут тижнів зо два? Я маю запрошення до Польщі на етнографічний фестиваль, а до Канева має приїхати президент, то як же без кобзаря?

Словом, упродовж двох тижнів я кобзарював на Чернечій горі. 22 травня 2001 року була дата: 140 роковини перенесення праху Тараса Шев­ченка на Україну, то до Канева приїхав сам Леонід Кучма зі свитою. Ось тодішній директор музею Ігор Ліховий (при Ющенку — міністр культури) проводить цей гурт мимо мене, а я співаю "За байраком байрак" на слова Шевченка. А далі таке:

— Традиційно на Тарасовій горі грають кобзарі, — каже Ігор Ліховий. — І приїжджають часто вони з різних куточків України. Перед вами Василь Кирилич із Дрогобича. Також традиційно, що винагородою за труди кобзаря є пожертва від його вдячних слухачів.

І тут тиша. Мовчазна пауза. А далі:

— Іване, ти маєш гривні при собі?

Не знаю, хто дав Кучмі п’ятдесят гривень, які він поклав мені до кошика, бо там були Іван Плющ та Іван Заєць.

Пізніше, коли ми вже в іншому товаристві на чолі з нині покійним Володимиром Яворівським пили чай, то присутні час від часу жартувати про "бідного" Леоніда Кучму.

Відкрити >>>

Померти й не почути ліри?

У Дрогобичі в актовій залі педагогічного уні­верситету я виступав з лірою. Це був виступ у рамках реставраційної академії, яку організував директор Державного історико-культурного запо­відника "Нагуєвичі" Богдан Лазорак. Я заспівав декілька духовних кантів і пісень. Слухачам, я думаю, сподобалося як звучання ліри, так і те, що я співав. Бо після закінчення заходу до мене пі­дійшло кілька людей і схвально висловилися про мій виступ.

— Я ще ніколи не чув ліри, — говорив один чоловік. — Гарно звучить, цікаво.

— Так і життя прожити можна, не почувши наживо ліри, — кажу.

Я пожартував, звичайно. Сумний жарт. Багато наших людей ніколи не чули ані ліри, ані багатьох інших українських музичних інструментів. Українці не знають свого, українського. Якби я, наприклад, сказав у якомусь патріотичному колі, що не знаю, як виглядає герб України чи як звучить український гімн, то як вони відреагували б?

Я зовсім не хочу дорікнути людям, котрі ніколи не чули не те що колісної ліри, інструмента, на якому в давнину грали українські мандрівні співці, але й автентичної бандури, кобзи, гусел. Бо де вони могли таке диво почути? Якщо ж у навчальних музичних закладах України вчать грати на класичних інструментах або "українських" суро­гатах — хроматизованих сопілках, бандурах, бая­нах. Усе це є пристосованим для виконання євро­пейської музики — німецької, італійської, але не української народної.

Отак і живемо. Щасливий той, хто хоч раз у житті почув, як звучить колісна ліра. Я таких бачу, коли граю для людей у різних місцях — чи то в заповіднику "Тустань", чи у своїй "Хатині лірника", чи в різних аудиторіях та залах.

Відкрити >>>