Як мене хотіли у Львові "чипувати"

Я приїхав до Львова, щоб взяти участь у фес­тивалі "Країна Мрій". З організаторами було до­мовлено, що гратиму на старосвітській бандурі й лірі у суботу та неділю. Фестиваль організували в етнографічному музеї "Шевченківський Гай".

При вході для пропуску стояли охоронці. Я пі­дійшов і сказав, що маю виступати тут, тому мені треба пройти. "Ідіть он до тих дівчат у наметі, — скерували мене, — і зареєструйтеся." Пішов до "дівчат у наметі", відрекомендувався. Дівчата щось записали та й до мене: "Дайте вашу руку, ось вам це." І простягнули паперову стрічку зі штрих-кодом. "Це що, мені штрих-код на руку даєте? Може ще чип під шкіру запропонуєте? Я не візьму цього. Це суперечить моїм християнським погля­дам. Та й взагалі, чому мене тут мають отак маркувати?" "То вас інакше не пропустять", — мовили дівчата. "Тоді піду геть звідси, відмовлюся від виступу. Організаторам поясню причину."

Дівчата обмінялися між собою поглядами й попросили мене взяти паперову стрічку зі штрих-кодом у кишеню. Я вже не став сперечатися й пі­шов зі своєю "візитівкою" на прохідну. Довелося ще й хлопцям прочитати коротку лекцію про моральний бік маркування людей штрих-кодом. Ті вже не стали дуже сперечатися й просканували мій папірчик. І я пішов грати людям на бандурі й лі­рі у рамках фестивалю "Країна Мрій".

Їдучи до Львова наступного дня, я ще раз переживав те, що сталося напередодні. Думаю, що мало хто звернув увагу на таку дрібницю, як отримання штрих-коду на руку, а може й взагалі я один такий був, але це мене збентежило. Я подумав собі, що нас таким чином привчають до маркування людства задля загального контролю. Бо хіба не можна було виготовити для фестивалю якісь пам'ятні картки чи щось подібне?...

Скажу так: хай йому грець із тією "Європою", допекло уже. Будьмо краще Божим людом з єди­ним Його "маркуванням". Будьмо Христовими діть­ми, а не слугами лукавого. Бо "якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя", — писав Тарас Шевченко. Насамперед це адресовано тим, що дуже вже пориваються до "Європи"...

Відкрити >>>

На "стометрівці" у Станіславові грала бандура

Того дня я мав ще одну кобзарську "вилазку" до Івано-Франківська. Грав на "стометрівці", біля перехрестя. Використовував малопотужну підси­лювальну апаратуру і мене мали змогу чути не ли­ше перехожі й ті люди, що зупинялися, але і від­відувачі найближчих трьох кав'ярень, що сиділи на літніх майданчиках. Приходили також місцеві телевізійники. З допомогою передач на своїх телеканалах вони долучилися до популяризації української кобзарської та лірницької спадщини...

Про людей, з якими я прямо чи побіжно сти­кався у цьому галицькому місті, у мене вже сфор­мувалася власна думка. Вони щирі й водночас заздрісні, жертовні й разом з тим скупі. Жителі Івано-Франківська патріотичні й байдужі, сердечні та лукаві. Вони такі, якими їх зробило життя, і я за це жодного з них не осуджую. Навпаки: я люблю цих людей, люблю так, як і інших, котрих створив Господь дуже різними. Тому й іду до них з кобзар­ськими та лірницькими піснями, щоб духовно й душевно підтримати людей у ці складні часи. І не важливо, як оцінять мій спів перехожі, важливо, що вони знатимуть: кобзарство і лірництво — це не лише історія, але й сьогодення. "Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине...". Це слова Тараса Шевченка, українського Кобзаря. І це — істина!

Відкрити >>>

Прохання на новий рік

Господи, благослови мені у новому році те, що дасть змогу ще більше любити Тебе. І охорони мене від усього того, що може віддалити від Тебе, мій Спасителю.

Охорони, Ісусе Христе, мою Церкву, мою сім'ю, родину й усіх, хто любить Тебе та йде Твоєю дорогою, від пасток лукавого, від усіх діл і спокус його. Знищ усі демонські плани щодо поневолення ним людства, не допусти масової вакцинації та намірів чипувати все населення світу.

Дай нам мир, Господи, у нашій країні й усьо­му світі. Нехай зміцніють ті, хто йде за Тобою, і ослабнуть вороги Твої. Перетвори мечі на рала, людська злість та ненависть нехай щезнуть на­завжди й хай буде Царство Твоє на віки вічні. Амінь!

Відкрити >>>

Як я робив реставрацію радянської системи

Того дня я трохи заслаб. Давив кашель, поболювала голова. З дому ніде не виходив, вирі­шив не ризикувати, щоб не підхопити грипу. Дуже не люблю лежати в ліжку, тож одягнувся у спор­тивну куртку, щоб тілові було тепло, й надумав трохи покопирсатися у старих речах. Витягнув із комори радянську кавомолку "Росток", почистив її, зокрема контакти й інші ходові частини. І, о диво, стара радянська техніка запрацювала!

Другою річчю, що попала мені до рук, була така собі міні швейна машинка. Називати цю штуку "машинкою", це занадто, бо то такий пристрій, що однією рукою слід натискати згори на ручку, а іншою протягувати тканину. ПШ-2 (пристрій для шиття), виявляється, виготовляли колись у місті Самборі. Це я прочитав на маленькій інструкції, пожовтілій від часу. Вона написана українською мовою, навіть не двома. "Швейна машинка" місце­вого виробника була майже справною, зали­шилося лише затягнути нитку в голку й трохи обкатати її механізм після багаторічного простою.
Що можу сказати? Якщо кількома словами, то багато чого в радянській системі було доброго. Такого, що могло б і може працювати й сьогодні. Якщо докласти зусиль, почистити його, відрес­таврувати. Так, як у мене запрацювала стара ка­вомолка. Хоч я міг її давно викинути й забути про неї. Але я цього не зробив і маю стару надійну річ.

Відкрити >>>

До питання — якої я віри

Дехто запитує мене, до якої я церкви ходжу, або — якої я віри. Скажу так: я до церкви не хіба ходжу, але й належу до Церкви. Бо Церква — то є спільнота людей, котрі множать Христову науку, віру в спасіння душі через покаяння за гріхи наші. Церква — то є Тіло Христове.

Я вважаю себе правовірним християнином. Таким, хто віру в Христа ставить на перше місце, а все інше для нього є речами менше важливими й менше вартісними. Що стосується обрядовості, то вона не має такого великого значення, якого їй надають. Бо усі конфесії — продукти різних розко­лів. І якщо християнин понад усе акцентує свою приналежність до однієї з них, як до "найправиль­нішої віри", то це один із блудів плюс гординя. Пра­вовірний християнин має визнавати Христа за свого Спасителя, Пречисту Діву Марію за свою Матір, вірити, що лише в Ісусі є спасіння. А також має знати три важливі речі: Христос помер за наші гріхи, Він воскрес і вознісся на Небеса, Він живий і є серед нас. Якщо людина цього не визнає, то може не вважати себе християнином.

Що стосується обрядовостей, то вони лише доповнюють наші служіння Господу. І якщо хтось сперечаючись, у який бік робити обхід навколо храму, вважає, що спасіння може бути в інших ре­лігіях, а не хіба в Ісусі Христі, то він взагалі не може вважати себе християнином. А якщо вже бути хрис­тиянином — то лише правдивим, правовірним.

Відкрити >>>